Селянин… В якому столітті він не живе – все одно селянин, а матінка його – земля. Земля, яка кормила його дідів, батьків, його самого та дітей…

І ось в останні дні, почувши про приватизацію присадибної ділянки, зубречани безперервним потоком поспішають до приміщення сільської управи, щоб написати заяву на виготовлення державного акту на приватизацію своєї ділянки, де народились, виросли, живуть. Де босі ніженьки втоптали стежинку до хліва, на пасовище, до квітника. Як хочеться признати, що хоч клаптик свого тіла вділила матінка-земля йому, і більш нікому. Селянину, який приріс до своєї землі, навіть соціалістична власність не могла вбити його прив’язаності до неї. І, він, готовий цілувати її, смакувати її забрудненими сучасністю грудочками, і – радіти та тішитись нею, своєю часткою землі…

Та як насправді все здійснюється? Бюрократичні перешкоди не дозволяють отримати приватної ділянки! Як бучацька так і тернопільська влада повертають документи, підготовлені за їхнім же зразком. Ніяк не можуть узгодити, що і як написати, роблять все, щоб не втратити своє влади, навіть над ділянками окремого селянина. Постійно повертають документи, щоб ніхто не міг одержати своєї діляночки. А в кожного закрадається думка: «Що ви, можновладці, допомогли нам? Тільки податки вимагаєте! Ми свій будинок ми, як ластівочка, самі, не доїдаючи, нехтуючи своїм відпочинком, економлячи копійку до копійчини, будували, обходжували.» Держава, навіть, дороги не хоче зробити!

Схаменіться, добрі люди, і вам завжди добре буде…